Переселенці Зикови: Розмови між дітьми закінчуються словами «Ну, все, я побіг у підвал — бомблять!»

http://www.ukrinform.ua/
Родина переселенців Зикових — з першої хвилі, з тих, хто сподівався, що виїздить із зони АТО на місяць-два, аби «перечекати весь цей дурдом». А 12 червня вже буде рік, як вони ушістьох живуть у Вінниці. У Горлівці в них залишилася трикімнатна щойно відремонтована квартира і гарний будинок бабусі Лариси, який вже тричі грабували носії «русского мира».

— Та все це наша меншенька Свєтка винна, — сумно жартує мама Надя.  — Вона дуже любить бабусю, а ми тоді мешкали окремо. Ну, вона й казала: от якби ми всі разом жили і я з тобою завжди спала!.. Тепер кажу їй, — накаркала, доця…

Звісно, шестирічна Світланка у тому, що сім’я зірвалася з місця і поїхала у світ за очі, винна найменше. Після Революції Гідності, коли «ввічливі люди» збурили Донбас, Зикови виїхали через свою проукраїнську позицію і несприйняття їхніх поглядів оточенням, — колегами, сусідами і навіть сестрою Надії. А тут ще й з дядьком главі родини Юрію пощастило.

— Про нього тоді вся Україна дізналася. Після захоплення Горлівського міськвідділу МВС, де Микола Іванович був заступником з громадської безпеки, сепари пропонували йому очолити міліцію, але він відмовився. Казав, що давав присягу один раз —  Україні. Тоді Безлер і його дружки почали дядькову сім’ю переслідувати, і довелося їх екстрено рятувати. Я вже думав своїх колег-шахтарів піднімати, щоб відбити в разі чого… Дякувати Богу, все обійшлося! Але ми зрозуміли, що нам там після усього спокійно не жити. Тому зірвалися і поїхали до Вінниці. Думали, на кілька місяців, поки все не вляжеться, а тепер, напевно, це вже назавжди.

Зиковим не довелося ховатися по підвалах від мін і снарядів, але війна пройшлась катком і по їхній сім’ї.

— Мої малі не здригаються від феєрверків і під стіл не ховаються. Але Ваню, Сашу і Свєту цілком можна назвати дітьми війни. Ми ж дім втратили, вони — друзів, звичну обстановку, спосіб життя. Свєта досі за своїми ляльками сумує, — розповідає Юрій.

Іван Зиков – роздає виготовлені дітьми переселенців маки Атовцям …

— Вона ще не дуже розуміє, що сталося, хоча знає, що вдома війна. Але ностальгує, мабуть, найбільше. Коли ми усвідомили, що назад вороття немає, ризикнули з мамою з’їздити, щоб хоч якісь речі забрати. До Вінниці ж вирвалися у шортах і тапках. Знаєте, що доця попросила привезти? Візочок для ляльки. Їй треба було щось таке, що про мирну домашню обстановку нагадує.

— А як старші хлопці усе, що відбулося, сприймають? У них же там зв’язків більше обірвалося. Чи, може, з кимось все-таки спілкуються?

— Саша, наш середній, спілкується з товаришем по скайпу, — каже Юрій. — Не раз їхня розмова закінчувалась раптово, коли пацан казав: «Ну, все, я побіг у підвал, бо знову бомблять!» І вибухи було чутно, і як штукатурка сиплеться. У п’ятнадцять років вже не треба багато пояснювати, аби він відчув різницю, — як тут, і як там.

Юрій Зиков з дітьми Іваном і Світланою

Може, тому й швидко адаптувався на новому місці, і друзів у нього тут набагато більше. Хоча, спочатку таки дражнили «сепаром». Але зійшовся з хлопчаками на темі футболу, — він в нас у Горлівці займався, то тут у ровесників швидко авторитет завоював. Каже, що повертатися додому вже не хоче.

— А Вані туди дорога то й взагалі закрита, — він там у списках неблагонадійних, а може і в розстрільних, і вже точно — нев’їзний, — каже Надія.

Іван Зиков – роздає виготовлені дітьми переселенців маки ветеранам

— Як же це він встиг таку «честь» у деенерівців заслужити?

— Ну, він у нас патріот. Особливо після Майдану, на піднесенні, своїх поглядів не приховував. «Вконтакті» у них була своя група, — списувалися з друзями, з українськими прапорами на акції різні ходили.

— А потім він із сусідами «переписку» влаштував. Ми на восьмому поверсі жили, —  пичепив біля ліфта жовто-блакитну стрічку. Хтось написав на  ній «бендерівці», він у відповідь — «Слава Україні! » Аж поки я не спинив, — кажу: ми не боїмося, а Свєтку і Сашу можуть скривдити, — додає Юрій.

Юрій Зиков з дітьми Сашком і Світланкою

— Ми вже коли були у Вінниці, нам знайома подзвонила і порадила зайти у сепаратистську групу «Вконтакті». Мовляв, про вашого Ваню є відео, то ви коменти почитайте, — говорить Надія. —  І я знайшла…

Наш у технікумі вчився, а його друзі-ровесники — у школі. Вони разом компанією їхній випуск відзначали, і навіть в цей момент говорили про політику. Ваня й почав казати, як він сепаратистів і все, що вони роблять, ненавидить. Хтось із вчорашніх друзів «злив» усе в мережу. Після цього він ні з ким там не спілкується.

А після того, як ще й паспорта згубив і тепер має виданий у Вінниці — як, куди повертатися?..  До того ж, його вже деенерівський «військкомат» розшукує, — телефонували недавно мені, питали, де він і чого в місцеву «армію» не йде служити…

— Отже, і справді доведеться всерйоз у Вінниці облаштовуватись. А як вам тут, Юро, взагалі живеться?

— Ну, ми, мабуть, з більш-менш адаптованих родин. Але якщо раптом допомогу на компенсацію комунальних відмінять,  думки про повернення і в нас закрастись можуть. Адже це ж половина наших витрат на житло! Нас же шестеро, то й трикімнатну квартиру наймаємо. Он, теща борщ варить на кухні, — бачите каструлю? Дванадцять літрів!

Треба піднімати дітей і в свої під сорок починати все спочатку. Свєтка сьогодні з садочка випустилася, Сашці п’ятнадцять, Ванюша  в технікумі. Не зогледишся, як мене дідом зробить у свої дев’ятнадцять. Але я й сам з ранніх батьків, — жартує.

Юрій Зиков з дружиною Надією, тещею Ларисою і донькою Світланою

— Дружить з місцевою дівчиною? Дивись, сватів місцевих заведете — допомагатимуть.

— Ну, він у нас неправильний, — сміється Юрій, — з дівчинкою з Луганська зустрічається. Не знаю, випадково так сталося, чи зіграло роль, що багато спільного в них і пережитого…

— То як же жити будете далі? Чи в далеку перспективу не заглядаєте?

— Ні, без перспективи ніяк. Ми вже цей етап непевності пройшли. Мусимо починати усе спочатку. Я ж гірським майстром був на шахті ім. Калініна, по 9 тисяч  гривень зарплати отримував. Надія працювала кухарем в місцевій психлікарні. Коли після нашої «туристичної» поїздки до Вінниці зрозуміли, що гроші закінчуються і якось треба жити, згадали свій досвід російського заробітчанства і почали тут ремонти людям робити. Надя потім влаштувалася кухарем у «Сільпо», зараз вже до заввідділом доросла.

Мені було складніше,  бо на роботу ніхто особливо не бере чоловіків-переселенців, — бояться, що зірвуться будь-якої миті.

— Це правда, я теж із таким стикалася. Відверто кажучи, доводилося спочатку лукавити, кажучи, що ми повертатись додому не збираємося, а виявилося, що це правда, — ділиться Надя. — Але жінці тут простіше, ніж чоловікам, роботу знайти. Ми з Юрою довго не могли перестроїтися, зрозуміти, як чоловіки за дві тисячі на місяць працювати можуть. Адже треба якось сім’ю утримувати! І рано чи пізно свій дім знову мати.

Для мене це дуже болюча тема — своє житло. Ми все життя по вуха в кредитах були, по заробітках їздили, щоб нормальну квартиру купити.  І батьки в нас такі. Тільки зробили ремонт, як все довелося залишити. Наша квартира іще ціла, а мамин будинок вже тричі грабували. Там і двері міцні, і решітки на вікнах, то злодії дірку в даху зробили…

— Справляєтеся з усім самі, чи хтось допомагає?

— Ну, від держави і місцевої влади допомоги небагато, — кажуть, що немає ресурсів. Та ми особливо і не просимо. А проблеми в усіх переселенців схожі, хоча я спочатку думав, що ми такі одні. Все, що нам треба — робота і житло, хоча б на перших порах, — каже Юрій. —  Адже ті, хто виїхав із зони АТО, здебільшого люди підприємливі, чи як мінімум — ризикові. Один із наших вже дві невеличкі перукарні відкрив, ще один хлопець — невеличке турагентство. Хтось, як я, заробляє своїми руками.

Але і з цим теж проблема: навіть найпростіші інструменти за щось треба купити. Я спромігся захистити бізнес-план і отримав допомогу на їх придбання. А дуже багато переселенців навіть не уявляють про такі можливості. Мало, дуже мало влада в цьому напрямі працює. Нами в основному тільки громадські діячі  та волонтери й опікуються. Вони і про можливості отримати міжнародну допомогу розповідають. І громадську організацію порадили створити, щоб свої права захищати.

— І хтось її вже створив у Вінниці?

— Я, власне, з друзями-переселенцями і створив, — «Спільна справа» назвали. Вінницькі автомайданівці і друзі з ГО «Джерело надії» нам багато в цьому допомогли, і ми щойно зареєструвалися. Будемо подаватися на міжнародні гранти, адже в нас багато задумок по залученню європейських коштів, які на підтримку переселенців виділяються, особливо Німеччиною. Волонтери нас і з Джефрі Пайєтом звели, коли він до Вінниці приїздив, і з місцевими нардепами познайомили.

Наша «рожева мрія» — щоб нам віддали якісь недобудови, чи землю виділили під будівництво житла, а інвестора ми у «Спільній справі» завдяки можливостям, які громадська організація дає, самі знайдемо. Причому, готові на соціальне партнерство із владою: якщо нам підуть назустріч — думаємо частину квартир у таких будинках родинам загиблих учасників АТО віддавати. Бо поки що їм теж більше обіцяють, аніж житлом забезпечують. Про це і говорили зі «слугами» народу.

Іван Зиков (праворуч в задньому ряду) та Світланка Зикова(попареду зліва) з друзями–переселенцями 9 травня у Вінниці

— Життя  змусило Вас із дружиною бути діяльними і відповідати на виклики.

— Ще й як! До всіх цих подій ми собі сиділи у Горлівці і ні про які мандри не думали. Ви не повірите, але не враховуючи заробітків, ми з родиною усього двічі в Донецьку лише й були, не кажучи вже про те, щоб їхати до Києва чи на інший край України якісь справи вирішувати.

Але немає лиха без добра, — війна нас зробила українцями настільки, що ми й уявити не змогли. І наші діти без якихось спеціальних впливів це переймають. Вони бачать, що не обов’язково скрізь життя таке похмуре і буденне, як було у нас. Ми ось на День Європи у Вінниці ходили — в нас, а особливо в тещі, просто культурний шок був, адже ми ніколи такого не бачили! Гуляло все місто, — і ні п’яних, ні хуліганів, люди сім’ями відпочивають, живі скульптури на вулицях!

Світланка Зикова з бабусею Ларисою на Дні Європи

Ми дуже хочемо інтегруватися в місцеву спільноту, а наші діти — найбільше. Ось дев’ятого травня вони разом з дітками інших переселенців самі робили червоні маки, продавали їх і назбирали 5 тисяч гривень на допомогу бійцям АТО. Я дуже ними пишаюся! А ветеранам просто так роздавали, — чіпляли поруч із бойовими нагородами. І знаєте, ніхто з них не пручався, георгіївських стрічок не просив…

Світланка Зикова(праворуч) з подругою подають українські «фенечки» — збирають гроші пораненим натовцям.

А зараз із вами закінчимо розмовляти — побіжимо з Сашкою в дитбудинок для діток із вадами ігровий майданчик облаштовувати. Нас автомайданівці покликали, сказали, що одна із церков грошей на це дала. Ми коштами допомогти не можемо, але в нас є руки і бажання бути корисними.

 Зикови облаштовують ігровий майданчик в дитбудику

Антоніна Мніх, Вінниця.

Добавить комментарий